15
Червоні чаші.
крови. Він чув, як вона клекоче. Бродив у ній і вона спиняла його хід.
Глянув за братами, але кров шуміла цебрами, заливала вічі. В далечі пропадали брати. Образи тікали, розпливали ся в крові.
— Ха, ха, ха… ха, ха, — зайшов ся реготом.
— Куда ви пішли? Ось, тут кров! — жива, людська кров, а ви йдете так далеко…
Але брати вже не чули, були на цїсарській дорозї, ішли до цїсарської служби.
Юрко тїкав, мов пришиблений. Кров його душила, заливала очі. Волоссє падало і космами лишало ся в хащах, а він, мов потапаючий билини, шукав одної ясної хмаринки, щоби знею втїчи від страшної, кровавої кручі…
— Юрку мій, Юрку! — залунав таємний голос. А той голос такий знайомий. Але Юрко летїв, як вихор, як підстрілена думка.
— Юрку, мій Юрку!..
Ізза скалистого обриву, мов на снїгових пласточках, злинула його Софійка. Така чиста та ясна, як самий Херувим…
I спомини молодого щастя приплили в серце. Вона така добра, усміхнена…
— Софіє, Софійко, — то я твій Юрко!
Він бояв ся її згубити.
Кликала його за собою. Він біг. Щось хропіло в грудях, кололо, а чудний образ тїкав і манив його за собою…
— Юрку, мій Юрку!…
Фантом тїкав на верхи. Проникав дерева і кликав за собою.
По широкому гребенї вийшов на поляну. Там вона на нього ждала.
— Юрійку мій! Я чула, що ти далеко від мене і шукала тебе. Рано так сумно били наші дзвони, кудись кликали… і всї наші пішли.
