16
Микола Мельник:
Чогось так ридала та хлипала тримбіта. А хмари були такі пяні, як сходило сонце…
— Софіє, Софійко! — обнїмав її й душив ся з болю. Між гіллєм крутив ся клубком пустий вітер, розвівав її шовкове волоссє і кидав збитими филями на Юркове чоло.
— Ти не підеш від мене, не лишиш нашої полонинки. Ми зійдемо високо на гори, перейдемо туди, де спокій та щастє розхилили свої легкі крила… Підемо за щастєм. А ти не втонеш у червоній крові людий: нї, — нї!… Я поведу тебе на верхи, де нема гріху, убивства. Там розсїємо ярами наше горе, кинемо в проваллє жаль і здогонимо щастє. Від рідних полонин не відступимо!…
Тиха мова чарівної дївчини вколисувала його душу. Мрія повивала його терпіння, спасала від кровавого гріху. Юрко чув, що покине кровавий танець і руки його будуть чисті.
Пращав своїх братів і з легкими словами Софійчиних щебетів летїв у полонину…
Із червоних клекотів позїхало за ним синє, сукровате лице, припадало набренїлими губами до плеса і смоктало.
Юрко тїкав.
Під ногами розступала ся земля. Він падав, а червоні буруни заливали розгорені втомою груди. Якісь далекі сонні відгуки кликали його, але він тїкав, тїкав…
Петриха відступила від вікна, сїла на лаву і закостенїла в думках.
В хатї затихло давно, лишенъ у печі шипіло трепетове полїннє, а в гердяві[1] на ватрі кипіла вода. Сиві бульки добували ся з дна, відтискали накривку і прожогом кидали ся в гору.
——————
- ↑ Горщик від кулеші.
