N-тий баталїон штрамацької двацятьчвірки „шлюсував“ далї за тими баталїонами, що вже повних два лїта шлюсували кудись через Відень на полудне і… вже більше не вертали. На желїзничому двірцї робили йому цїсарську параду, давали повні міхи сталевого бобу і казали „марш!“…
I музика трала жвавий марш, який мав у собі стільки жалібного, скільки могла відчути розхрістана гуцульська химера.
За шапками складали ся в хрести дубові листочки, до грудий прикипали червоні маки і вяли, як надїї…
Заладували їх, в кожнім ваґонї по сорок… за ними худобу і всї причандали.
Поїзд засвистав, пустив з себе чорні клуби диму і щез…
3 останньої стації треба було йти, бо так випадало, аби хлоп втягнув ся, доки віддасть „кесареві кесарево“…
Був ранок пізної осени. Хлопцї співали і йшли. Розлягала ся пісня, тужлива і пристрасна, як гуцульська душа. Чорна, довга бинда сунула ся крізь осїннї мряки. По дорозї падали „мароди“.Їх відтягали в рови, а дужі йшли далї. Кождий був обладований і виглядав, як гріхи Каїна, — з червоною телячкою на плечах і
