буде зруйнований; він послав послів своїх сказати Киянам, щоб вони доброхіть оддали йому город. Страшна була Киянам видюща смерть, та боялися вони й покластися на Татар і не пойняли послам віри, а думали так: хоч города і не вдержимо, а все-ж краще вмерти під рідними стінами, ніж понівеченому йти у страшну неволю.
Київ, як вже згадувалося, тоді був прилучений до Галицького князя Данила, і в ньому сидів воєвода Данилів — Дмитро. На раді Кияне положили не оддавати города і повбивали татарських послів, а Менгу пішов собі од Київа. Через рік, у 1240 році, присунула вся сила Батиєва, а з нею і сам Батий, і облягли город навкруги. Літописець каже, що від рипу возів татарських, реву верблюдів та іржання коней, гомону та галасу Татар, голоса в місті не можна було чути. До вечора Татари узяли город, і кріваві річки потекли по його вулицях. Татари порізали і повбивали усіх людей; порубаного Дмитра взяли у полон, але Батий, за його одвагу, не звелів його вбивати, а оставив при собі; город спалили. Хоч церкву св. Василія, Десятинну і Київо-Печерський манастир вони й зруйнували, — бо там, по церквах тих, позамикалися люде і відтіль оборонялися, та проте над святинею Татари не знущалися, бо вони поважали чужу віру, кажучи, що усяка віра веде до Бога: як пальці на одній руці усі однакові для чоловіка, так і віри, хоч і ріжні, усі однакові за-для Бога. У самій навіть
