не зробив для справи Унії — тільки й осталося, що королівський титул.
Скажемо ще про те, який клопіт мав Данило з Татарами. Коли минуло чимало часу після находу Татар на Волинь та Галичину, народ став скоро заселяти край і, заспокоєний, узявся за свою роботу. Але у 1245 році Бату прислав до Данила своїх послів з грізним наказом: „Віддай Галич!“ (Мабуть инший якийсь руський князь випросив у Батия Галич для себе). Засумував Данило і бачучи, що ще не здужає подолати Татар, як що вони прийдуть в його землі, одказав: „Не віддам Галича, а сам поїду до Батия“, і в-осени виїхав у далеку дорогу. З Київа човнами подався він до Переяслава і там його стрів ханський „темник“ (од слова „тьма“ — начальник десятитисячного війська) Куремса і вирядив його аж у Сарай із своїми людьми. У хана Данило пробув три тижні. Хан ласкаво його прийняв і дав йому грамоту і ярлик на всі його землі: тоді Данило повернувся до-дому. Літописець каже: „Гірша лиха — честь татарська. Данило Романович, князь великий, що держить землю Руську — Київську, Волинську, Галицьку та инші, стоїть отсе навколюшки перед ханом, зве себе холопом, платить йому данину, боїться і грізного наказу мусить слухатися“. Але Данило вважав, що краще так зробити, а-ніж на край свій накликати ізнову люте горе. Одначе Данилові важке було те підданство, і він завжди мріяв про те, яким-би побитом позбутися його. Через якийсь
