димирі Волинському), а його брат в Галичині. Як-не-як, а брати правили спільно і в добрій злагоді йшли проти Татар стежкою, проказаною їхнім прадідом Данилом. З Хрестоносцями та Польщею вони приятелювали. Щоб ще близчими до Польщі бути, вони одружили сестру Марію з Мазовецьким князем Тройденом. Князів сих, Лева та Андрія, дуже поважали на Заході. Польський король Володислав Локєток у листі свойому до Папи пише з жалем: „Два останні Руські князі, що були за-для Польщи твердим щитом од Татар, пішли з сього світа“.
Андрія і Льва у 1223 році не було вже на світі. Коли саме, де і як вони померли — не відомо. Після них не зосталося синів, і через те бояре покликали до себе сина сестри їх Марії, Болеслава Тройденовича. Хрещений на католика, він, ставши Галицьким князем, перейшов на православіє і став зватись Юриєм II.
Юрий II Тройденович 1325–1340.Те, що бояре не шукали собі князя з руського коліна, а вдалися до Мазовецького княжича, добре показує, як сильно відірвана, відокремлена була в той час Галицько-Волинська Русь від решти земель Київської держави — відрізали ії потрохи Литва, що всовувалась клином між західньою Русью і Київською, а ще більш ті „татарські люди“, що прогнали князів та оддалися під Татар.
У 1331 р. Юрий II одружився у Плоцьку з донькою литовського великого князя Гедимина, вихрестивши її вперед; при хресті дали їй імя Євфемія, а скорочено прозивали її Офкою. Женившись на ній, Юрий через се близчий став із Литвою (з другого боку й Любарт, син Гедимина, був жонатий на доньці Юрия-Болеслава) і за його часу Галицько-Волинське та Литовське князівства жили між собою як найкраще. Не те було із Польщею: держачись союзу з Пруським рицарством, Юрий увесь час, як Німці воювалися з польським королем Володиславом Локєтком, стояв о́сторонь і не втручався в їх справи, але син Володислава Казимир, увійшовши в згоду з Угорщиною, носився з думкою прогнати Юрия-Болеслава і забрати під себе Галицько-Волинські землі.
У домашніх справах в князівстві був не такий лад, як у політичних. За свого князювання Юрий закликав у Галичину багато Чехів, Німців та всяких чужоземців-латинників, запрудивши ними землю, дозволив пробувати в державі католицьким священникам та ченцям. Се дуже було не до вподоби народові; а до того хоч він і перейшов на православну віру, а таки держався латинства (думають, що й жінку вихрестив він не на грецьку, а на латинську віру). Не подобалося все се й боярам, що мали велику перевагу над князем, так що він сам не міг навіть підписати й королівської грамоти, а раз-у-раз після його титулу „З ласки Божої прирождений князь усієї Малої Роси (Dei gratia natus Dux totius Russiae Minoris) підписувались і єпископи та бояре — боярська рада. І от у 1340 році зроблено змову і князя отроєно у Володимирі, а прихильників Юрия — чужинців, що були при ньому, і взагалі латинників, повбивали. На сьому князеви кінчається рід Романовичів у Галичині.
