По смерти Юрия II бояре покликали до себе за князя литовського князя Дмитра-Любарта, сина Гедимина, зятя Юрия II. Се був зовсім зрущений князь, і може бути, що ще перед тим сидів він якийсь час на Волині, в „приймах“ у Юрия. В руках його, так само як і Юрия, були усі Галицько-Волинські землі.
З сього часу Литовські князі починають збірати в своїх руках землі давньої Руської держави і прилучати до нової держави Литовсько-Руської, а разом з сим в житті українських земель настають великі переміни. З другого боку смерть Юрия та князювання Любарта стали причиною для польських походів на українсько-руські землі, поки нарешті Польща не підбила під себе мало не всю Україну.
Одно слово, з часів князювання Любарта, останнього Галицько-Волинського князя, починається нова доба: українсько-руські землі переходять під Литву та Польщу; Литва з Польщею змагаються за ті землі, поки вони не опинилися під Польщею. Але про се буде мова далі.
Подніпровє у другій половині XIII і на початку ХІV в.Переглянувши політичне життя українсько-руських земель Галицько-Волинської держави до 1340 років, поглянемо тепер на східні українсько-руські землі, наддніпрянські.
Від самого татарського погрому й до початку XIV століття, або й довше, Київщина не була вже князівством, як раніш — не було в ній князів, а по всій Київщині постали городські громади, що просто підлягали Татарам. Такі громади найраніш повстали на галицько-волинському пограниччі (на Побожу та на Тетереві), і літописець зве їх „людьми Татарськими“. Знати з усього, що їм жилося легче, як під своїми князями, бо князі стягали з них данину і на себе та на дружину, і на Татар, а коли вони виломилися з під власти своїх князів, то осталася данина тільки на Татар. А вона була не дуже тяжка: „орати пшеницю й просо“, як каже літописець, тоб то давати хлібом, та ще деякі повинності.
Таке саме мусіло бути й з Переяславщиною. Після татарського нападу про Переяславських князів нічого не чувати, і тут, як і в Київщині, вони появлялися хиба на короткий час, та й то не мали ніякої сили, а були скоріш татарськими намістниками.
Зате иначе було в Чернигівщині: князівські родини тут задержалися і множилися далі, ділячи на дрібні шматки свої волости. Князі ті виглядали вже не як князі, а як великі власники земель, дідичі. В другій половині XIII та на початку XIV ст., крім Чернигівського, бачимо князівства: Новгородське (Новгородсіверське), Трубчевське, Брянське, Глухівське, Путивльське, Рильське, Курське, Липовецьке, — з них тільки Брянське якийсь час мало голосну славу.
Але як порівняти, де лучче жилося людям: чи в безкняжих Київщині та Переяславщині з їхніми громадами, отаманами, вічем та „ліпшими мужами“, чи у князівській Чернигівщині, то напевно лучче жилося людям в Київщині та Переяславщині, бо не треба було годувати
