кла юрївська, а переяславська злучена з сарайською в Орді). Єпископа вибірали на соборі єпископів, а висвячував митрополит. Митрополією правив митрополит з єпископським собором, а єпархією — єпископ з „крилосом“ (громадою городських священників). Єпископи, чи взагалі церква, повинні були дбати про „людей церковних“, що годувалися при церкві або були в шпиталях та гостинницях, що належали до церкви. Церковні люде були, крім причту: проскурниця, ігумен, ігуменія, розстрижені ченці, лікарь (шпитальний), раби, дані на церкву або пущені на волю „за душу“ (за спасення души), каліки, вдови, та ще „ізгої“: попів син, що не вміє грамоти, викуплений невільник, зруйнований купець. Цікаво, що єпископи мусіли пильнувати, чи добра міра і вага у місті.
Про парафії не багато знаємо. Бачимо дияконів (певно тільки по великих церквах), дяків, паламарів і проскурниць (у Візантії такого уряду не було).
Звідки бралося духовенство? Коли Володимир охрестив Русь, то духовенство було потроху своє, бо христіяне були на Руси й перед тим, а потім грецьке, привезене з Корсуня та з Царгорода, разом з митрополитом. Але й одних і других було мало, то Володимир почав забірати од батьків дітей силоміць і оддавати в науку на попів, „матері ж плакали по дітях, наче по мертвих, — каже літописець — бо ще не утвердилися в вірі“. Так само робив і Ярослав: він теж набірав дітей у науку, але вже не кого попало, а „отъ старостъ и поповыхъ дѣтей“, аж 300 душ. Уже в другій половині XI в. священників на Руси не бракувало, хоча церков було вже дуже багато (в самому Київі налічують не одну сотню — очевидно, домові церкви у бояр). Бояре, бажаючи мати свого священника, часто давали в науку своїх рабів і вони й по висвяченню оставалися невільниками. А що духовенство так множилося, то се тому, що од них не вимагали великої науки: аби був письменний. А щоб знати, як одправу в церкві робити, то кандидат учащав довгенько до катедральної церкви на службу і там під доглядом „старійшого“ вчився. Висвячували на священника часом кого будь, хто тільки мав охоту, а се ще й тому, що з того був чималий дохід для єпископа: за висвячення платилося йому 7 гривен, а то й більш. То ж не диво, що одного єпископа Суздальського скинули за те, що без потреби намножив парафій, щоб більші доходи мати: „умножилъ бяше церковь грабя попы“, — як каже літописець.
Духовне зайняття передавалося од батька до сина: попів син так само виходить на попа, а як же не вийшов, не умів грамоти, то ставав „ізгоєм“. Звичайно ж тоді, як і багато пізніш на Вкраїні, попові діти поволі привчалися дома: спочатку за паламаря, потім за дяка і нарешті виходив на священника. Дуже часто попова родина мала усі церковні посади: батько був священником, один син — паламарем, другий — дяком, а хтось з родини — за проскурницю. Так було по селах.
