але є й такі, що писали літописі, і завдяки їм ми ото й знаємо про те, що діялося тоді в Київській, а потім Галицько-Волинській державі.
Зовсім осібно стоіть „Слово о полку Ігоревім“ невідомого письменника, якогось дружинника чернигівських князів. Оповідається в ньому про те, як Ігор Святославич, князь Новгороду Сіверського, захотів прославитися побідою над Половцями і року 1185 вибрався з братом Всеволом Курським, сином Володимиром Путивльським і небожем Святославом Ольговичем, князем Рильським, аж на Дін. Тут стріли Половців. Зразу були перемогли руські князі, а потім, коли їх одрізано було, Половці страшенно їх погромили і забрали в полом. Князь Ігор утік з полону, а син Володимир оженився на доньці половецького хана Кончака і через два роки вернувсь на Русь з Всеволодом. Се твір не церковний, а світський, і до того дуже поетичний. Правда, поезія його не народня, а тільки одною ногою операється на народню, а другою на всякі твори візантійського та русько-візантійського письменства. Отже се показує, що тоді була не тільки поезія чисто народня, але й учена, серед вищої верстви людей. Крім „Слова о полку Ігоревім“ деякі уривки такого ж характеру трапляються в літописях.
А чи дійшло що до наших часів в народньої поезії? Чимало. Ми вже згадували, що й досі в піснях співають про Романа та його дітей. Далі — в колядках, щедрівках, весільних піснях бачимо сліди князівсько-дружинного життя: молодий і молода — „князь і княгиня“, їх окружають „бояре“, з старшими боярами на чолі, велика „дружина“, напр.:
Ой зацвіла калинонька з ожиною —
Приїхав Івась з дружиною…
В колядках бачимо походи на руські волості й на чужі землі, напр.:
»Ой пустимося ж на тихий Дунай,
Долів Дунаєм — під Цареград.
В иншій знов колядці:
»Ой одзоветься злий паниченко,
Славного отця і пані-матки:
Я ж в тому війську да паном стану,
Велю гармати наворочати,
В Чернигов город велю стреляти!«
Ой бє да бє він в Чернигов город,
Там його не знали ні царі, ні пани,
Винесли йому миску червінців —
Він тоє забрав, шапочки не зняв, не подякував.
Так само бере він дань з Переяслава, де дають йому коня у збруї, і нарешті з самого Київа, де дають йому панну в наряді. Ото ж сим колядкам буде з тисячу літ!
