лися, але, крім жалування, вимагали, щоб їм повернуто було їхні вольності, що вже й обіцяно було їм перед Молдавським походом. Сейм, що зібрався в січні, в значній мірі сповнив козацькі бажання і королівські обіцянки, але всіх старих прав і привілеїв таки не було вернуто. Але козаки тим часом і сим вдовольнилися і рушили у холодний і непривітний північний край. Довелося воювати саме зімою. Їсти не було чого, скрізь — пустиня; до-того такий холод і земля так замерзла, що навіть куріня на ній не можна було поставити. А вдодачу — уряд Польський, як звичайно, не платив грошей. Козаки не раз поривалися покинути й вернутися до-дому. Кішка спиняв їх та впевняв, що гроші їм буде заплачено.
Більш року просиділи Запорожці в Ливонії, — обдерлися, охляли; багато їх загинуло од стужі. „Ми не тільки того, що заслужили у короля, але й того, що замолоду придбали в ворожих землях, — усього тут позбулися. Довго памятатиме військо Запорожське інфлянтську (ливонську) службу!…“ — так писали Запорожці до польського коронного гетьмана. Під час облоги одного міста убито було й Кішку — хтось таки з своїх ненароком його застрелив.
Вертаючись з Ливонського походу, козаки „лежали“ якийсь час на Білоруси — одпочивали та збірали окуп з людей грошима й припасами. Але не вспіли вони вернутись на Україну, як Польща знов удається до них. В році 1603 Вишневецькі ведуть на Московський стіл „царевича Дмитра“, ніби то законного сина царя Івана. Підняли Поляки похід на Москву, і в ньому брало участь 12 тисяч самого Запорожського війська. Аж до року 1609 товклися козаки в Московщині, помагаючи то одному, то другому охочому на Московський стіл.
А разом з тим не переставали вони робити шкоду Туркам та Татарам. Особливо допікали вони своїми сміливими морськими походами. Року 1606 ходили на Кілію, Білгород, зруйновали місто Варну, що про неї й пісню склали:
Була Варна здавна славна,
Славнійшії козаченьки,
Що тої Варни дістали
І в ній Турків забрали.
Не заростала козацька стежка й у Молдаву.
А тим часом Жиґимонтови заманулося ось чого: скинути московського царя Василя Шуйського, сісти там самому, а тоді вдарити на Швецію й вернути собі батьківську корону. На се треба було багато війська, але в короля була порожня кишеня. Треба було шукати такого війська, що у борг воюватиме. Крім козаків — ніхто инший на се не пристав би. І вони пристали. Уже спочатку назбіралось їх під Смоленськом з 30 тисяч, а потім приходили ще й ще. Инші ж (тисяч 10–15) воювали Сіверщину — узяли Чернигів, Новгород Сіверський, Стародуб та инші міста. Дякуючи козакам діло пішло так добре, що московські бояре, зсадивши Шуйського, згодилися, щоб царем був
