Турецький султан зібрав нібито більш як 300.000 війська, а Польща ледве спромоглася на кілька десятків тисяч.
Не було ради — треба було до козаків вдатися. Отут Сагайдачний і скористувався щасливою нагодою, щоб здобути права для України.
Попереду всього він подбав про те, щоб одновити українську церкву. Тоді православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів, що попереходили на унію, і не мала собі оборонця; братства духовні — про них річ буде далі — хоч і боролися з унією, але великої сили вони не мали. Гетьман, братчик найстаріщого в Україні Львівського Ставропігійного братства, сам пристав і все військо козацьке вписав братчиками до нового Київського Богоявленського братства. Тоді найважніщою справою всенародньою вважалося обороняти православну віру, бо вона була мов би знаком Української народности супроти Польської. Тим то, ще року 1610 козацькі посланці заявили в Київі, що „іменем всіх товаришів, ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релігії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинулися її, і против завзяття напастників на нашу старожитну православну реліґію головами своїми боронити“. Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійности своєї національности. Але найбільшу поміч Сагайдачний зробив православній церкві тим, що його заходами настановлено було вище православне духовенство. Треба пригадати, що до року 1596, тоб то до унії, духовенство на Україні було виборне; громада сама собі обірала дяка та попа, а єпископ тільки висвячував. Одколи ж зайшла унія, сей порядок було скасовано. Священиків почав настановляти польський уряд, та ще дотого не православної віри, а уніятів. Усі єпископи теж були уніяти. Треба було роздобути православних. Як-раз у той час, у 1620 році переїздив через Київ, вертаючись з Москви, патріарх єрусалимський Ѳеофан. Сагайдачний з українським пан-
