зміцнені проти наскоків Татар, що без-перестання турбовали Литву і Україну. Сюди вони звичайно проходили трьома шляхами: шлях, що йшов до Львова поуз Черкаси, Корсунь, Київ, Луцьк і Сокаль, звався „Чорним шляхом“; той, що йшов од Дашева на Бар і на Львів, звався „Кучманським шляхом“, а той, що йшов Дністром на Покуття, теж до Львова, звався „Волошським, або Покутським шляхом“.
За Казіміра IV скасовано удільні українські князівства, а замість них заведено воєводства і староства. Багато городів, містечок і сел роздано заможнім українським родам, і тим до-краю знищено колишній вічовий устрій в них. По городах розмножилося Жидів, котрі держалися міцно свого гурту, „кагалу“. Жиди ті зовсім прибрали до своїх рук торговлю і промисли, і міщане по-малу повинні були поступитися перед ними, навіть по тих городах, що мали вже Магдебурське право.
Села.Уся остання людність тогочасної України, ті, що жили по селах, звалися тоді „поспільство“, посполиті, або просто „люде“. Ті, що жили по землях, котрі належали замкам, звалися „служилі люде“, а ті, що по тих селах, котрі увійшли у дачки земян, звалися „люде папські“, „господарські“, або „земянські“; як ті, так і другі сплачували подать натурою і грішми і мали право вільно переходити з місця на місце, почиталися людьми вільними, управлялися своїми громадами і вибірали собі старосту „отамана“, або „тивуна“, десятських і сотських, і їх часто-густо стверджував на тих посадах пан; мали свій виборний („копний“) суд, але найвищий суд для них був пан або земянин, котрий держав ту землю. Землі та служби роздавалися по тих воєводствах, котрі лежали дальш од степу, од границі, де блукали Татари. Як розмножилося людей, то й умовини за землю, котру вони займали, ставали важчі; аж в р. 1447 селян увільнено від судів державних, а підчинено судам панським. Право стає правом шляхотським, а для хлопа нема ніякого закона. Через те люде почали переходити за р. Рось, де були вільні землі — так зване „Дике поле“; (край, що так звався, лежав над долішнім Дніпром, Бугом і Дністром). Посовуватись туди почали люде ще у половині XV віку, і ті, що оселилися там, не знали ніяких податків. Життя по тих степах у ті часи було дуже і дуже небезпечне: треба було завжди бути на-поготові та стерегтися татарського наскоку. Людей тих прозивали „козаки“; хто виходив на житло у „Дике поле“, про тих казали — „ідуть у козаки“. З тих виходців почалася нова верства людей, котра зробилась незабаром у історії нашого краю найголовніщою.
Духовенство.У Галичині — з того часу, як прилучено її до Польщи — переважає католицька церква: митрополія Львівська мусіла уступити своє місце Латинській епископії, а православні — у сусідньому селі збудовали храм, де й стала катедра Львівського митрополита. Важке життя настало за-для православної церкви. Панство українське, бачучи, що усякі вільготи та уряди королі роздають панству католицькому, й собі почало потроху переходити на латинську віру, і через те церква православна у Галичині все більш стала підупадати та убожіти. У Київі,
