кого визиску, то відібрали йому суд, осьвіту і всякі права, та перемінили його не в невільника, а прямо в робучу худобину.
Такий то устрій був в тодішній Польщі і такі порядки заводила вона також в забраних землях, зразу в Галичині, а потім що раз дальше на схід. Люди втікали в степи, в дикі поля, а пани-Поляки йшли за ними з каньчуком і путами. Проти таким порядкам боронився нарід український всякими способами: творив козацтво і підіймав бунти. О тім була вже і єще буде мова. Але воювали наші предки в обороні своїх людських прав також иньшими способами: закладали брацтва, ширили просьвіту. творили письменьство. О тім хочемо тепер коротенько сказати.
У боротьбі за свій народ і віру не меншу силу виявили і не меншу користь зробили свойому краєві і брацтва. Перші брацтва засновані були міщанами на взірець своїх цехових брацтв. З того часу як почало міцніти у Польщі католицтво і багато православних Українців, надто заможних, почали повертатися на латинство, городяне побачили, що церкви їхні бідніють і зовсім нищіють, що духовні не мають потрібної осьвіти, тоді вони почали купитись у громади, з котрих згодом повиростали церковні брацтва. Брацтва мали свій скарб (казну): він складався з тих грошей, що давали братчики; братчики збіралися на бесіди, де читали Святе Письмо та розмовляли про віру. Памятаючи слова Христа: „Люби ближнього, як самого себе“ , вони із скарбу свого у кожному брацтві содержували „шпиталі“, де жили бідні старі, немощні братчики, коштом брацтва. Далі, побачивши, що Єзуїти коло своїх манастирів позаводили школи та виховують в них таки справжніх ворогів православної віри, вони коло своїх брацтв теж позаводили школи, і там вчилися їх діти; з тих шкіл виходили вже готові на розумну боротьбу за свою віру борці. Братчики були усі рівні: не було тут а-ні пана, а-ні холопа, як і той, так і другий мали однакові вигоди; як той так і другий повинні були слухатись і держатись порядків, заведених у брацтві, і належали до суду братчиків. Суд той, вибраний із самих братчиків, дивився за тим, як хто поводиться у житі, і як що коли хто з братчиків почне робити щось не гаразд, то його карали штрафом — грішми, медом, воском або чим иншим, і все те йшло в братську казну, а иноді — то й садовили на якийсь час у дзвіницю, і се почиталося за великий сором. Судили братчики не тільки своїх громадян та їх жінок, а й священників, навіть архиєреїв; право суду над священниками і архиєреями у-перше дав Львівському, а за ним і усім братцвам, патріарх Константинопольський Єремїя при кінці XVI в., як він переїздив через Львів. Найстарше братство було у Львові, а далі у Вільні, Могилеві, Мінську, Більську, Бресті, Луцьку та в инших городах. Львівське, ставропигій-
