Константина Острожського, але сей відказався, а за його проводом відказався від згоди також львівський епископ Ґедеон Балабан. Тоді епископи Іпатій Потїй і Кирило Терлецький, позаставлявши свої добра Єзуітам, власним коштом поїхали до Риму з невеликим товариством своїх приближених, і там перед папою Климентом VIII 1595 р. підписали акт унії. До унії приступив також Київський митрополит Михайло Рагоза. На обох червоно-руських єпископів, що не хотіли приступити до унії, кинено анатеми. Православні зі свого боку під проводом князя Острожського і під презідією делєґата царгородського патріархату зложили в тім же Бересті свій власний собор, на якім прокляли епископів відступників враз із митрополитом. Отак доконався той акт, що мав бути другим тріюмфом польської державної ідеї на південно-руській землі, і зробився другою болючою раною, що від кінця XVI віку почала підточувати сили обох народів. Не можна дивуватися, як хто рад до свойої віри другого навернути, бо звісно, всякий думає, що його віра найлучша, але зле і дуже зле, коли до того вживає сили та коли се робить не для самої віри а з иньших причин, як ось робила Польща.
Поляки хотіли, щоб унія творила тільки такий місток, по якому перейшлиб Українці до римської віри і ополячилибся. Вони зробили таку постанову, що тільки католики можуть належати до сейму, що тільки католицькі епископи можуть засідати в сенаті, та що тільки католицькі пани можуть бути деякими високими достойниками. А як додати до того, що й школи були латинські в строго католицькім дусі, в котрих впоювалося погорду до всього, що не польське та не
