ниді, Іван Нечай — другий зять, жонатий на його доньці Олені, що зосталася удовицею після Данила Виговського, а через нього й Іван Виговський стає ріднею; наостанці, будучий Гетьман Іван Бруховецький був джурою у Богдана і найблизчим слугою.
Старшина.Через війни Богдана, що без-перестанку тяглися цілих 10 год, багато козаків розжилося польським добром, багато з них забагатіли, — забагатіли й ті з козаків, котрих настановлено було за полковників і старшину козацьку. З сих „можнійших“ (заможніх) козаків і старшини почала складатися помалу вища верства української людності, верства більш освічена, котра краще розуміла те, що навкруги діється, а найголовніще — вона бажала утвердити і вдержати за собою те становище, в котрому вона опинилася. Ся частина людності української тягнула до Польщі, бо шляхетський устрій був найлюбійший їй, найкорисніший. Простий народ противився старшині, робив їй на перекір і не добачав, що часом вона йому добра хотіла — хотіла свободу й самостійність Україні забезпечити. Не зрозумів він сього, не допоміг їй, а без народу старшина не могла за право українське стояти і піддалася нарешті Москві: зреклася прав і свободи української, а за те від Московського правительства всякі права панські на простих людей дістала, грамоти царські та надання. Так упала українська свобода через те ворогування, бо старшина панувати хотіла; з чужого ярма народ визволяючи, своє закладала, а люде не попускали, та в тій боротьбі з старшиною й свою власну свободу прогавили. І не стало а-ні свободи на Україні, а-ні людям не покращало: попали таки вони в підданство та в кріпацтво старшині, і та ж Москва помагала тим новим панам в кріпацтві держати своїх людей.
Козаки.Більша частина козацтва, „козацької черні“, як тоді його взивали, і трохи не розуміла того, що було потрібно за-для добра його рідного краю, метушилась і не знала, до кого пристати. Польщу козацтво ненавиділо, як свого кревного і давнього ворога, од Москви теж не було чого сподіватись їй чогось кращого, — через те козацтво й кидалося і сюди, і туди. Але правобічне козацтво більш горнулося до Польщі, бо колись таки бачило од неї хоч якісь полегкості і на будуче сподівалося добути їх, та таки й почувало, по старій звичці, що Польща їй близча, ніж Москва; лівобічне ж козацтво, котре було близче до Запорожжя і більше слухалося його, ненавиділо Польщу з її хляхетськими порядками і, не знаючи ще московських, мріяло про те, що Москва оборонятиме те, що йому наймиліще — свободу та рівні права. Тим то ся частина козацтва рада була горнутися до Москви, аби ніщо не нагадувало їй того огидного для неї шляхетського ладу. „Хоч гірше, аби инше!“ — мовляли вони.
Запорожці.Запорожське військо у сей час найбільш було з посполитих, себто селян, котрі тікали на Запорожжя од панського та шляхетського гніту. Тут вони почували себе ні від кого не залежними і на думці не мали, щоб бути кому-небудь підлеглими; вони певні були, що Україну порятує московське самодержавіє, котре оборонятиме простих лю-
