Сторінка:Микола Аркас. Історія України-Русі (1912).pdf/34

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 13 —

Край між Дністром та Дунаєм заселяли Тиверці; вони ж сиділи по Дністру. На північному заході вони доходили до гірських країв Карпатів, а на верхньому Дністрі межували з Дулібами.

На захід від Деревлян сиділи Дуліби. Головні міста їх: Волинь, чи Велинь, Бужськ, Перемишль, Луцьк, Володимир, Червень (тепер Чермно, на південь від Грубешова). Від тих міст — і людей тоді прозивали: Волиняне, Бужане, Лучане, Червняне. На північ Дуліби сиділи на середньому Побужу (західній Буг), на заході — в поріччях Буга й Сяна і наближалися до Висли. Тут на заході граничили вони з західно-словянським племенем Поляками.

Далі на північному заході українська земля межувала з Білорусами (в поріччю Нарева). Тут Українці висунулись клином на північ між Поляками та Білорусами (міста: Берестє, Дорогичин, Мельник). Недалеко од сього клина, далі на північ, сиділи вже Литовські племена (Ятвяги, Жмудь, Пруси). По всій північній границі української землі були Білоруські племена (Дреговичі, Радимичі), на північному сході Великоруське племя (Вятичі), на схід — фінське (Мордва). На заході — як уже згадувалося — український народ межував з Поляками, та ще в полудневих згірях Карпатів — із Словаками, на полудневому заході в Карпатах і за Карпатами — з Уграми (Венґрами), на полудні — з Волохами (Русини були навіть в Семигороді). Сиділи українські люде й по нижньому Дунаю аж до Чорного моря. Про те, яких сусідів-кочовників мали українсько-руські племена на полудні, в Чорноморських степах, згадувалося раніш. Останні там згадані Угри. Після них прийшли в наші степи Печеніги (у IX столітті), що на довго засіли там і багато вчинили шкоди українській землі. Та з ними ми ще стрінемося далі.

II. Життя громадське.

„У Словян і Антів — каже грецький письменник Прокопій (VI віку) — дає порядок не одна особа, але з давніх-давен усим порядкує громада й порішає усякі справи“. Инший знов письменник каже, що у них багато начальників, бо кожне племя мало свого. Начальники ті не жили з собою в згоді і тільки коли насовувалось якесь лихо, коли треба було усім гуртом з ним битись, то тоді тільки народ вибірав одного з тих начальників за вождя усіх племен. Але ті вожді, чи начальники племен — не були якимись князями, що мали велику силу. Се були лишень кращі люде серед инших „старців“ — старіщих, поважніщих голов. Уся ж сила була в руках „віча“ — зборів отих „старців“, старших з кожного племени. На тих вічах ухваляли всякі важні справи — як от щоб усім племенам виступити гуртом війною, зібрати воєнні сили, кого вибрати за привідцю. Так було десь в VI–VII століттях. А літ 300 пізніш (у X в.) ми вже чуємо й про князів, як от Деревлян-