ський князь Мал. Але виявляється, що князі ті, так само як і Антські вожді, не мали якоїсь більшої власти, а вся власть, як і давніще, остається в руках віча, зборів „ліпших мужів“. В оповіданнях Літописі ніде нема й мови про князів, а тільки, то племена — Поляне, Уличі, Деревляне воюють, радяться, але все сами: про князів їхніх не чути. Вони справді були, але не мали сили перед вічем, перед волею волості-землі. Аж тоді як у Київі появляється дружина — аж тоді князь вбивається в силу й починає ту силу розтягати на сусідні землі та племена.
З давніх-давен словянські племена, а між ними й наші українсько-руські, жили —Рід. кожен рід осібно, не густими хуторами, бо простору тоді було доволі. Рід такий — се було кілька родин, велика сімя близьких чи далеких родичів. Усе майно було у них спільне, бо тоді землею, чи иншим чим, не треба було ділитись — маєш усього скілько хочеш, аби працювати не лінувався! Порядок в такому роді давав старшина, „старець“ — звичайно найстарший та найповажнійший з усіх. Ще не дуже давно бували на Україні такі великі, не ділені сімьї, душ по 20–30 в одній, і мали вони спільне господарство.
Згодом такий рід збільшувався — в ньому були вже не тільки близчі свояки, але й „далекий родочок“, і з такого великого роду з часом витворилось „племя“. Так воно діялося у инших Славян (напр. у Сербів пізніш), так певно було й на нашій прабатьківщині перед розселенням Словян.
Коли велика родина, рід так вже розростався, що далі вже трудно було разом господарити, то така родина ділилася на кілька менших, що сідали собі окремим дворищем, як найдалі, на нових ґрунтах. Згодом з таких родин-дворищ, що межували між собою й памятали, що вони одної крови, творилося село, „вервь“. Але село—се вже був не рід, а громада, і всі справи сільські рішають на зборах, на „вічу“, старшини з поодиноких дворищ.
Городи.Для сіл потрібні були городи (міста). Само слово го́род показує, що то було огорожене, безпечне місце. Город ставився для захисту, оборони, щоб було куди в небезпечну годину сховати своє добро й себе самого. Та не тільки од сторонніх ворогів треба було захисту: між дрібними волостями та племенами бували завзяті бійки, то й тут треба було мати якесь безпечне місце. Часом город такий був для цілого гурту сіл, а часом і поодинокі села мали свої невеликі городки. І справді, на українській землі — особливо в більш засиженій частині, північній — бачимо велику силу „городищ“ — останків тих городів (в Київщині налічують їх 435, на Волині — 348, на Поділю більш як 250, в Чернигівщині коло 150). Не дурно чужі люде прозивали Сло-
