котра звалася „Міністерська канцелярія“ або „Тайная Експедіція“. За донощиками діло не стало: втікачі-Москалі та инші бродяги й пьяниці, не завдоволені ким-небудь, або й по злобі, виказували на того чоловіка страшне „слово і діло“, і його хапали, без усякого суду тягли до канцелярії, і там оддавали на люті муки, абож вимагали, щоб заплатив великого хабара, то тоді пустять на волю. Так, до одного з Чернигівських багатих дідичів приїхав раз московський офіцер Чекатунов, і коли дідич не вдовольнив його як слід, він доніс у канцелярію, що дідич той „палить на печі герб государственний“. Зараз схопили того чоловіка і привезли на допит. Як він не впевняв, що то у нього зложена піч з кахель, і ті орли, що були на них, зовсім і не схожі на „герб государственний“, що піч була зложена ще здавна, що орлів та инших птахів, звірів і таке инше ганчарі виробляють на кахлях заздалегідь і продають вже готові, — нічого не помагало, і тільки табуном коней, черідкою корів та чималою готівкою одкупився він од катування. Багато отаких доносів було в канцелярії, і роботи в ній не бракувало: людей мучили і катували, і вона, як важкий гніт, давила Україну. „Як би, — каже старе оповідання, — перстом Божим вийняти частину землі на тому місці, де стояла та канцелярія, то кров людська приснулаб з неї, як водомет (фонтан)“. Як бачимо, і Україну не минула Біроновщина, що лютувала у Російській державі. На Україні стояв постоєм з військом московським у Стародубі Біронів менший брат — кривий, дуже негожий і ще лютійший од свойого старшого брата. Він жив, як кажуть, так пишно, як султан який: набірав силою дівчат і жінок у свій гарем, а тих жінок, у котрих були немовлята, силував годувати своїм молоком цуценят з його псюрні. Оповідання про його довго переказували у Стародубщині.
Тим часом ось яка оказія трапилася на Україні. У 1731 році царський полковник Вишневський їздив по Україні, набіраючи співаків до придворного хору. Заїхав він у село Лемеші Козелецького повіту Київського полку (тепер у Чернигівській губернії), і почув у церкві, як прегарно співав один парубок. Він узяв його із собою і повіз у Петербург. Голос у Олекси Розума, — так звали того тоді 22-літнього парубка, — справді був прегарний, і як почула його у церкві молода царівна Лизавета Петровна та побачила дуже гарного на вроду парубка, справдішного красуна, то, свідчать сучасники, так і зачарувалася ним, і з того часу простий козак Розум швидко пішов у гору. Як він втеряв голос, його зроблено придворним бандуристою, а потім управителем, спершу одного, а далі й усіх маєтків царівни і її камер-юнкером.
28-го листопада (ноября) 1740 року померла Імператориця Анна Іванівна. Перед смертью вона призначила правителькою свою племенницю Анну Лєопольдовну, Принцесу Мекленбургську, а малого сина її, Івана VI, зробила своїм наслідником. У грудні (декабрі) 1741 року придворна партія, у котрій був і Розумовський, як тепер взивали колишнього козака Розума, з царським лікарем Лестоком і французь-
