— Як?! Ламати присягу?… Однімати наше кревне, — те, за що ми, батьки й діди наші, кров лили?… Та нехай Текеля приведе ще стільки війська, то ми до-ноги їх вибьємо, як мух передавимо ! Чи то ж можна віддавати Січ-мати, наше славне Запорожжя, за спасибіг Москалеві?! Та не буде сього ніколи! Поки світ-сонця — не буде!
Але уміркована частина старшини бачила, що нема чого й думати про те, щоб оборонитися од далеко більшої сили Москалів; до того перечула вона вже про те, що така сама сила Москалів зайняла усі їх паланки, де зосталися їх жінки, діти, добро. Тим-то вони й не приставали на те, щоб давати опір Москалям; дотого-ж ще й Січовий архимандрит, отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливали крови христіянської та з надією на Бога покорилися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла із хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством запобіжить якої ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував і одпровадив до Петербургу. Про долю сих засланців ми знаємо ось що. Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) манастирь, і там його замуровано у казематі (льоху), без вікон і дверей, — тільки маленька щілина була, кудою йому подавали їсти. Там він, не бачучи світа божого, промучивсь 12 год, і тоді тільки перевели його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було; аж уже за царя Олександра I у 1801 році, його визволено. Але він тоді, вже сліпий і недужий, не схотів кидати манастиря і, проживши там після визволення ще два роки, вмер 23-го листопада (ноября) 1803 року, на 112 році свого життя.
Військового писаря Івана Глобу заслано на Сібір, і там він помер коло 1790 року у Білозерському манастирі. Військового суддю Павла
