При кінці XVIII віку на Україні, як ми бачили, одна за одною скоро наступали великі реформи (переміни), котрі у-край перевернули та понівечили усе стародавнє життя. Народ запрягли у кріпацьке ярмо, і він не бачив собі просвітку; заведено було нові городські та сільські установи, нові суди із чужою, незрозумілою мовою; усякі урядовці, що наїхали на Україну та позаймали нові посади, не розуміли мови і не знали звичаїв того народу, що приїхали ним порядкувати. Панство, здобувши собі дворянський чин, одвернулося од свого народу, стидалося своїх звичаїв, своєї мови; школи, котрих було так багато на Україні, знищено, бо тепер вони були небажані для панів: панам краще було, як їх кріпаки будуть темні та неосвічені; духовенство на Україні, втративши свою автономію, опинилося під началом митрополитів, — здебільшого, за останні годи, з Великоросів, і вони нещадно винищували усе українське в Київській Академії та й скрізь, де тільки могли, і тим по-малу вони одірвали духовенство од його народу, бо стало воно народові чуже; у Галичині-ж, при кінці XVIII віку, духовенство було без міри темне та неосвічене, бо за гроші можна було купити священство, хочби й зовсім неписьменному чоловікові. Ясно, що такі пан-отці не мали ніякої сили у своїй парохії і їх ніхто не поважав; польські-ж пани просто знущалися над ними, казали їм робити панщину і не раз карали їх самовладно канчуками. Чи-ж могли вони піддержати свій народ у тяжку годину? Чи-ж міг і народ у таких пан-отців шукати собі помочи та поради? Отак в ту добу усе ущухло, усе завмерло. Народ покинула його інтелігенція, не могло його вести бідне духовенство; так він і не розумів, що з ним робиться, терпів і мовчав; від вищих він перестав вже чути свою рідну мову і потрохи став призвичаюватись до того, міркуючи собі так, що мова його — мова мужицька; що для панів, або й так людей трохи вищого стану, вона не годяща. Так воно діялося і на Україні, і у Галичині, — була тільки та одміна, що галицьке панство вживало польської мови, а українське — московської. Сих мов, замість своєї рідної, окрім панства і духовенства потроху стали вживати і крамарі і городяне та навіть і селяне, котрі пожили який час по городах. І так воно велося доти, поки на Заході Європи не заходилися Славянські народи прокидатися од сну до нового життя. Перші прокинулися Чехи, за ними Серби, Поляки та инші Славяне, а з ними й Українці. Немов новий вітер повіяв на Славянській землі і навіяв любов до свого народу, до його життя, мови, до його минувшини. Спочатку захожуються коло того поодинокі люде; потім їх стає все більше і більше, вони починають приставати до гурту, нарешті пристає до них і увесь народ, і тоді вже вони добиваються усі разом прав на самостійне культурне життя. Таке саме почалося і на Україні. Розпочалося з поодиноких людей, котрі почули своїм серцем любов до свого рідного слова, до свого народу.
Котляревський.Батьком нового українського письменства був Іван Петрович Котляревський (з Полтави). Він перший почав писати чистою народньою
