шов Указ 1876 року. новий закон, котрим заборанялося видавати всякі книжки, писані українською мовою, окрім віршів та оповідань, заборонено було привозити їх з-за границі, заборонялося виставляти що-небудь українською мовою та співати українських пісень (пізніше, у-початку 1880-х років зроблено було полегкість і дозволено робити українські вистави, тільки щоб неодмінно поруч виставляли й п'єсу російською мовою). Ось ся заборона на українські книжки була аж до року 1906 — рівно тридцять літ. — Не можна було ніякої доброї книжки по-українськи видати — чи про Україну та українську історію, чужі землі, чи про природу, чи про господарство, чи про хворобу яку, — рідко яка за десятки літ якимсь дивом прискочила; не можна було на українську мову перекладати якість писання з чужих мов, — навіть Святе Письмо; не можна було видавати ніяких книжок для дітей — щоб не звикали до рідної мови, або для шкіл — щоб по-українськи не вчились. Оповідання й вірші дозволялося тільки такі, що для забавки годящі, а в котрих була яка поважна думка, або що про Україну, чи про порядок громадський або державний, або щось на панів та властей, то не позволяли. До того всього, заборонено було друковати книжки та инше що по-українськи „кулішівкою“ — правописом, котрим почав писати П. Куліш (сей правопис от і в нашій книзі), а силкували, щоб скрізь писали все „общепринятим“ правописом („єрижним“), як у нас його звуть, через букву „Ы“, котру неодмінно треба було писати замість нашого „И“). Се було дуже не до руки, бо російським правописом не можна до-ладу написати все те, що ми вимовляємо.
