міні — не треба міні ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі і городи мечем, — здобуду і я; як був князем, так і буду, а ламати свою віру, за-для королівської корони, не стану!“ Так і поїхали собі папські посли, нічого не здобувши. Так оповідають давні письменники, але чи було таке посольство справді у Романа, сказати напевно не можна.
У 1205 році Роман знайшов собі смерть на війні з польським князем Лєшком. Мертвого привезено його й поховано в Галичу. Після нього зосталася вдова і двоє малих синів його: Данило мав 3 роки, а Василько — ще немовля.
Роман полишив по собі глибокий слід в народній памяти — більш ще як Володимир Великий та Мономах. Ще й досі на Україні є весняна гра „Воротар“ і в ній згадується про „людей князя Романа, нашого пана“ та про „мизинне дитятко, у сріблі, у злоті, на золотім кріслі“ (память про Романович сиріт-княжат); згадується про нього й у великоросийських „билінах“ — піснях. А давніще були ще пісні й про боротьбу його з Половцями, були якісь перекази про побіду над Литвою. Збереглася приказка, ніби якийсь невольник Литвин, тягнучи плуга, сказав: „Ой Романе, Романе, лихим живеш — Литвою ореш!“
