Сторінка:Микола Білінський. Вінницький Замок. 1926.pdf/6

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Праця нашого гуртка не мала реальних наслідків. Житецького скоро вислали, як тоді говорилося „адміністративним порядком“, до Вятської губ. — до Нолінська; де-хто виїхав із Київа, а серед них і я. Вернувся я до Київа в кінці 1880 р. Це була пора, коли після вибуху в Зімовому палаці в Петербурзі, у загальній політиці в Росії почали проводитись ріжні більш-менш ліберальні акти. Вільніше стало й у журналістиці. У Київі заснували часопис „Труд“, що виходив тричі на тиждень. Негласним редакторем часопису був. Ол. Русов; став постійним співробітником і я. Між иншим було надруковано в №№ 3 і 4 за 1882 р. мій нарис „Сельск. ссудо-сберег. т-во им. П. Галагана в с. Сокиренцах, Прил. уезда, Полт. губ. — Очерк десятилетней дѣятельности“. Цей нарис було випущено окремою відбиткою. До часопису „Труд“ давали свої статті: Софія Русова, Олена Пчілка, член Київської громади Олекс. Лоначевський, а раз прислав свою статтю і М. Костомаров. „Труд“ був ніби офіціозом Київського українського громадянства. Мізерні фінансові засоби примусили редактора-видавця Г. Корчак-Новицького припинити в червні місяці р. 1882 видання „Труда“. В кінці 1883 р. я став співробітником другої київської газети „Заря“ — орґана ліберального напрямку, що провадив постійну боротьбу з ворожою до всього українського газетою „Кіевлянинъ“.

Від кінця 1880 р. я брав участь у колективній праці над підготовленням матеріялів для словника української мови. Великою діяльністю в цій роботі відзначався проф. В. Антонович. Здається не пропустив він жаднаго зібрання; це він завжди приносив з собою необхідні матеріяли, напр. тодішні словники Піскунова, а також приносив і окремі картки з записаними вже словами. Збирались по черзі в помешканнях Антоновича, Мищенка, Науменка, Михальчука, д-ра Панченка і здається в Олени Пчілки. Не знаю напевне, що сталося з заготовленими картками. Думаю, що їх було передано Б. Грінченкові.

Року 1882 мене обрано було на члена Старої Громади. Вона провадила свою діяльність з великою обережністю, бо були тоді часи страшної реакції. Головним ділом Громади за тих часів було заготовлення грошової допомоги М. Драгоманову, якому Громада при його виїзді за кордон року 1876 гарантувала висилку що-року суми рівної його утриманню доцента, себ-то 1200 карб. Потім Громада обмірковувала ріжні біжучі справи: улаштування святкування роковин на честь Шевченка, охорону пам'ятника на його могилі і т. и. Редаґування Русовим часопису „Труд“, досить часті виступи проф. Ф. Мищенка у часопису „Заря“ — визнавалось також за виконування реальних обов'язків.

Проте частина членів Громади визнавала, що Громада ухилялась од втручання в життя суспільства, що вона провадить цілком кабінетну працю, що вона дуже відокремлюється від опозиційних груп, що вели свою працю в загально- російському маштабі. На чолі цієї частини стояв Микола Ковалевський, викладач Кадетського корпусу, людина освічена, розумна, енерґійна. Ковалевський визначався хистом особливо талановитого пропаґатора тої чи иншої ідеї і йому вдавалось, як нікому иншому, збирати немалі кошти на ріжні справи.

Підчас мого вступу Стара Громада була незадоволена діяльністю М. Драгоманова в Женеві. На думку Громади, Драгаманов багато уваги покладав на звязки з еміґрантськими російськими гуртками, працюючи в їхніх виданнях і залишав головне своє діло — видання українських народніх пісень, що повинні були бути продовженням виданих у Київі „Истор. пѣсенъ Малор. народа“. Для розвязання цих непорозумінь з Драгомановим Громада в січні 1884 р. відрядила мене за кордон до Відня, щоб не боячись перлюстрації листування я міг висловити Драгоманову бажання й погляди громади. При виїзді Ковалевський передав мені 800 карб. зібраних ним для Драгоманова, щоб він міг видавати для загальної публіки в Росії політичні памфлети на зразок випущеного ним в 1876 р. „Турки внутренние и внѣшніе“. Я у Відні зробив усе, що мені було доручено, і там же одержав од Драгоманова відповідь. Драгоманов був ображений докорами Громади в нехтуванню ним українських справ, висловлював необхідність для його як еміґранта не поривати звязку з людьми, що поставили собі метою вести боротьбу з режимом, що гнітив усіх, і в том числі й Українців; складав щиру подяку за гроші і сказав, що прислані 800 карб. це „бальзам на наші рани“. Оце признання Драгоманова показує, оскільки були тяжкі умови його матеріяльного становища.

З Київа я виїхав і вступив р. 1885 на службу до Контролю Поліських Залізниць. Пробув я тут два роки й у вересні 1887 р. перейшов на службу до Херсону — до Казенної Палати. Керуючим Палатою був тоді відомий в українському письменстві Іван Рудченко. За рік мене було призначено на податного інспектора до Олександрії Херс. губ., а року 1893 переведено на таку-ж посаду до Одеси.

По приїзді до Одеси я ввійшов до складу Одеської Громади, як колишній член Київської громади. Року 1895 я й кілька членів Громади склали пайові внески й купили видання ілюстрованого тижневика „По морю и сушѣ“, але журнал не мав успіху: ми мусили його з початку 1897 р. припинити. Року 1897 Одеська громада постановила висилати вдові Драгоманова, Людмилі Драгомановій, допомогу 200 крб. річно. Того-ж року