Сторінка:Микола Зеров. Камена. 1924.pdf/31

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Навіть в печери Тенара, в ті пащі Плутона неситі,
В темні гаї непроглядні, понурого сповнені жаху,
Він увіходить, простуючи в царство грізного владики,
Де незворушні серця, неподатні на людські благання.
Але на звук чарівний з глибин що-найглибших Ереба
То́впляться тіні легкі, примари, позбавлені світла,
Мов незліченних пташок в деревах перелякані зграї,
Як од вершин проганяє їх сніг або слоти холодні.
Тут матері й батьки; змарнілі, знесилені смертю
Постаті давніх героїв; дівчата, що вмерли до шлюбу,
І юнаки, що на очах батьків у вогні спопеліли, —
Всі, кого чорне багно, невірні й гидкі очерети
Та драговинна нетеча Коціту навік ув'язнили
Ще й дев'ятьма оборотами Стикс одділив од живущих.

Весь, до найдальших осель, заслухавсь здивований Тартар
Сірі вужі Евменід — тії коси страшні — не сичали;
Цербер не смів роззявляти потрійної пащі своєї
І Іксіонове колесо, гнане вітрами, спинилось…
І вже вертався співець, підіймаючись вгору, до сонця,
Муки пекельні пройшовши, здобувши свою Евридику,
Що поспішала позаду, покірна словам Прозерпіни,
Як, перейнятий нараз напів-божевільним бажанням
(О коли-б чорний Аїд міг прощати такі почування!),
Він зупинивсь і, знеможений духом, забувши умову,
На Евридику поглянув, уже на порозі ясному.
Жаль невимовний! Розбито угоду з царем попідземним!