Тричі нечуваний грім прокотився над плесом Аверну.
„Леле“! — озвалась вона… „Хто нас губить, Орфею нещасний,
Хто прогнівився на нас?.. Недоля мене повертає
В темрявий Орк, і ніч налягає на зір мій померклий…
Любий, прощай! Я уже не твоя і даремне до тебе
Я простягаю долоні, пойнята підземною ніччю“.
Так промовляла вона і раптом, як дим у повітрі,
Щезла з очей… Даремне він мчить, розпростерши обійми,
Тільки повітря він ловить руками. Даремне він рветься
Щось на останку сказати їй, крикнуть, — весляр невблаганий
Вдруге його не бере на той бік багнистої хвилі…
Що йому діять, як знову благати йому за дружину,
Слізьми якими, якими словами й до кого молитись?..
Сім, переказують, місяців він побивався і, тужний,
По-під бескетами в горах і над течією Стримона,
Горе своє повідаючи зорям півночи холодним,
Лютих зворушував тигрів, дуби поривав за собою.
Так Філомела в кущах, під широким наметом тополі,
Ніжне поріддя шукає своє молоде і безпере,
Як постерігши гніздо, хто жорстокий поб'є пташенята.
Плаче що-ніч на гіллю, незрівняну виплакує пісню
І поновляє її, навіваючи тугу щемлячу.
Серце співцеві не вабить ні шлюб, ні солодке кохання, —
Гіперборейські льоди, Танаїду засніжені луки,
Ниви Рифейські, морозами куті, обходить, самотний,
В скаргах своїх поминаючи Дита змарновану ласку
