Правда і честь не хитались тоді, як без зайвих розко́шів,
В сільській хатині стояв простого дерева бог.
Він вислухав молитви, коли хто виногрона приносив
Або вінок польовий йому на кучері клав.
Він вдовольнявся малим: короваєм од власника дому
І золотим стільником від помішниці-дочки.
Тож одверніте, молю, мідноковані стріли од мене:
З хліву найкращих ягнят вам на офіру я 'ддам.
Сам я за ними піду в найчистішім убранні своєму,
Кошики міртом впов'ю, міртом прикрашу чоло.
Жертвами вам догожу я, хай инші беруться до зброї
І побивають грізних в лютім бою ворогів, —
Я про ті подвиги й січі волію на учті послухать,
Як красномовний вояк табори чертить… вином.
Чорную смерть закликати війною, — скажіте, для чого?
Всюди і так сторожить, всюди чатує вона,
А під землею-ж немає ні лук, ні садів-виноградів, —
Цербер лише навісний та осоружний Харон,
І невимовно-смутні, обгорілі в огні похороннім,
Там, коло темних озер, тіні никають бліді.
Краще прославмо того, хто серед дітей і онуків
Стріне у хатнім теплі старість повільну свою.
Хто за отарою в горах блукає і певен, що дома
Вірна дружина йому теплу вготує купіль.
Так-би пожить і мені, щоб і в мене посивіли скроні
І пережиті літа в пам'яті встали моїй.
