Сторожа того вони й прирікають на жертву безсмертним.
Довго він крилами бив, все з-під рук виривався старечих,
Поки не вдавсь до гостей та й під ноги до них не забився,
Гості йому врятували життя і, підвівшись з-за столу:
„Так, ми безсмертні боги!“ прорекли. „Ми йдемо покарати
Селище ваше за гріх і блюзнірство. Та ви не страшіться:
Кара на вас не впаде. Отже вашу оселю лишіте
Й разом за нами ідіть на шпилі й полонини нагірні“.
Божому слову коряться старі і, що сили обпершись
На подорожні ціпки, помаленьку здіймаються вгору.
Вже недалеко були й від вершини гірської, так, певне,
Пущена з луку стріла долетіла-б, — оглянулись (горе!):
Все, що в долині було, затяглося болотом і тільки
Іхня хатина зосталась. Та поки дивуються диву,
Поки недолю сусідську оплакують, видко стареньким,
Як та хатина мала, що й для них затісною здавалась,
Храмом величним стає: замісць cox піднеслися колони,
Замісць гнилої соломи блищить непідроблене злото,
Двері різьблені, важкі і мармором висланий танок.
Чують, ласкаві слова син Сатурнів до них промовляє:
„Праведний старче і ти, достойна та праведна жено!
Що-б ви хотіли від нас?“ Поспитавшися ради в дружини,
Спільне бажання тоді Філемон одкриває безсмертним:
„Хочемо бути жерцями і храму святого глядіти;
Та як у згоді дійшли до кінця свого віку земного,
Дайте і вмерти відразу обом, щоб мені не прийшлося
Бачить дружини в огні та і їй — щоб мене не ховати“.
