Друга її заступила; не смію догани їй скласти,
Але недовго й вона ложе ділила моє.
Третя й остання діждала зо мною поважного віку,
Та й на заслання мене випало їй виряжать.
Мав і дочку я єдину і внуків од неї діждався,
Двох вона мала дітей, але і шлюб не один.
От уже шлях свій промірявши, вмер панотець мій спокійно,
Дев'ять десятків прожив він на своєму віку.
Гірко я плакав за ним, так-би й він оплака̀в свого сина,
Скоро й паньматці своїй почесть останню я склав.
Щастя їм випало, що мого горя вони не діждали,
Що мого вислання день їх в домовині застав.
Щастя й моє що недоля мене не при них перестріла,
Не довелося старим гірко за мною тужить.
Та як од мертвих не тільки ім'я на землі зостається,
І од високих кострів тінь одлітає легка;
І як про горе моє прилине до вас поголоска,
І по-над Стиксом мутним будуть судити мене, —
Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання —
Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.
Мертвим належне оддав я; для тебе, читачу сердечний,
Знову продовжую я повість скорботну свою.
Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,
В кучері чорні мої позапліталася скрізь,
І переможний їздець на моєму віку Олімпійський
Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком, —
