бору. За нимъ по̂шло 2000 козако̂въ. Орда якъ побачила ихъ, такъ прожогомъ и кинулася на нихъ. Поляки, выряжени̂ захищати козако̂въ, доводили, що Нурадинъ ручить за козако̂въ Татарамъ, звычайно не слухнянымъ до своихъ уряднико̂въ; ся порука була байдуже; вони пустилися бити козако̂въ. Погибло близько двохъ сотень козако̂въ. Иншихъ Татаре полонили. Тодѣ де-хто съ козако̂въ, бачивши, що ихъ бють замѣсть того, що бъ витати, вернулися до московского табору. То̂лько Цыцура зъ невеликою частиною козако̂въ забрався до польского табору.
А въ московскому во̂йску на той часъ по̂дходила отчайдушна година. Таборъ московскій польске во̂йско оточило навкруги: насыпали вони валъ; постягали на него гарматы и палили безустанно. Коней нѣкуды було выгнати попастися.
Во̂дъ людскихъ и ко̂ньскихъ трупо̂въ понесло такою вонею, що зъ далеку не можна було не затыкати носа. Бракувало харчѣвъ и пороху; и той, якій бувъ, во̂длигъ. Дощь ллявъ, немовь зъ вѣдра и въ день и въ ночи; въ таборѣ во̂дъ гразюки и гною зробилася багнюка по сами̂ колѣна. Людямъ нѣ-де було лягти спочити; не було захистку нѣ во̂дъ дощу, нѣ во̂дъ польскихъ куль и бомбъ. Становище Москалѣвъ було го̂рше усего, що можна вытерпѣти чоловѣкови.
Дня 26. жовтня зъ московского табору прибувъ до польского „думный чоловѣкъ“ Иванъ Акинфієвъ. Мабуть во̂нъ бувъ чоловѣкомъ зъ освѣтою, та ще й риторъ. Ставши передъ гетьманомъ, во̂нъ мовивъ:
— „Зложѣмо, Поляки! мирову на добро обохъ народо̂въ — московского и польского. Мы зъ одного племени, якъ вѣти на деревѣ зъ однои цѣвки; говоримо похожими мовами; похожи̂ жь оденъ на одного и одежею и звычаями; до того жь мы сусѣды и христіяне. Божій судъ покаравъ насъ. Ко̂лько то вже лѣтъ мы воюємо оденъ одного. Надъ симъ журяться Ангелы Божи̂, а вороги душь и тѣлесъ нашихъ втѣшаються, радѣють. Що коли бъ двѣ руки, замѣсть того, що бъ лапати вовка, почали бъ одна одну дерти, то вже жь усе тѣло добувъ бы собѣ звѣръ.
