Сторінка:Микола Костомаров. Гетьманованє И. Выговского и Ю. Хмельницкого (1891).djvu/170

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 160 —

мутъ Цыцура зупинявъ… И вамъ во̂нъ чимало лиха накоивъ! Заберѣть у него душу… Та хочь бы въ него було не одна, а сто душь, усѣхъ заберѣть.“

Поляки любувалися журливымъ духомъ московского ватажка и єго роспукою. „Отъ, говорили вони: гляньте! Се той, що колись трохи не на саме небо по̂дплигувавъ, а теперь якій тихенькій.“ Про князя Козловского сего имъ не можна було промовити; во̂нъ сидѣвъ мовчки, и своимъ суворымъ видомъ наводивъ на шанованє до себе.

Татаре не вгамувалися: побравши зъ московского табору козако̂въ, вся орда пустилася нарѣкати: „Наша здобычь пропадає! гомонѣли вони. Поляки ласкавѣйши̂ до Москалѣвъ — своихъ ворого̂въ, нѣжь до насъ. Ско̂лько мы працювали, якъ перемучилися, ско̂лько крови пролили, а намъ хочь бы були дали облупити московскій табо̂ръ. Вже коли не ино соболевыми, то хочь бы овечими футрами мы тамъ поживилися. Було бъ чо̂мъ во̂дъ холоду захиститися.“ Мурзы прийшли до польскихъ ватажко̂въ и мовили:

— „Выдайте намъ обо̂зъ Москалѣвъ, а то солтанъ Нурадинъ напише до солтана Калги: у него 30.000 во̂йска, и стоить во̂нъ на межѣ Польщѣ.“

Гетьманы силувались вгамувати Татаръ и вырядили 500 чоловѣка нѣмецкихъ пѣхотиньцѣвъ вартувати коло московского обозу. А тымъ часомъ и польски̂ жовнѣры заходилися ремствувати: „Яка жь отсе нагорода за нашу працю, раны, голоднечуванє и нужденно̂сть! гомонѣли вони. Мы сподѣвались, що принаймнѣй намъ буде московскій обо̂зъ!“

Гетьманы скликали раду. „Намъ, хочь бы що, а треба оберегти московскій обо̂зъ во̂дъ всякого нападу. Памятаєте, що сталося зъ во̂йскомъ Ракочого бо̂ля Чорного Острову: воно по̂ддалося на ласку Поляко̂въ, а пото̂мъ Татаре усѣхъ ихъ полонили. За для польскои націи се великій соромъ! Мы во̂добрали у Москалѣвъ зброю, — се буде за надто огидливо припустити Татаръ рѣзати не зазброєныхъ людей. По христіяньству и ради власнои шанобы мы повинни̂ оберегти Москалѣвъ и провести ихъ до безпечного мѣсця“. Инши̂ суперечили говорячи: „Шкода и орду ображати; вона нѣколи не во̂дмовить намъ запомогою при лихо̂й годинѣ. За всѣ шѣсть лѣтъ во̂йны Татаре були безъ хлѣба, безъ захисту, безъ платнѣ, разъ-по--