Перейти до вмісту

Сторінка:Микола Костомаров. Гетьманованє И. Выговского и Ю. Хмельницкого (1891).djvu/26

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 16 —

приславъ таки̂ умовы, що бъ у козако̂въ во̂дняти найголовнѣйши̂ во̂льности. „А я, каже, въ неволѣ бути не хочу“, та й почавъ зрѣкатись свого гетьманованя. Во̂нъ оповѣстивъ, що рада має право обрати другого гетьмана й во̂дъѣхавъ осторонь. Тодѣ старшина подалася за нимъ, завернули єго назадъ и почали благати, що бъ во̂нъ не цурався гетьманьского уряду. Судія Само̂йло Богдановичь-Зарудный давъ єму до рукъ булаву.

„Мы, мовила козацка старшина, одностайно станемо за свои во̂льности, що бъ у насъ нѣчого не во̂дняли, що бъ не було перемѣны; якъ колись була, що бъ такъ й теперь зо̂сталися мы во̂льни̂“.

Выговскій, немовь чинивши усѣхъ волю, зновъ принявъ булаву. На сему й ско̂нчилася рада.

Другого дня рада зо̂бралася вже у дворѣ. „Посадскій человѣчишко Николка“, котрого по̂славъ воєвода путивельскій по̂дслухати, що дѣятиметься на радѣ, втиснувся промѣжь козако̂въ, чи може сховався, де була рада, й пото̂мъ коротенько росказавъ, що тамъ дѣялося (И я Николка билъ въ той свѣтлицѣ, гдѣ была рада), сповѣщавъ во̂нъ своє начальство на роспитѣ.

Выговскій сказавъ: „За гетьмана небо̂жчика Б. Хмельницкого мы не мали рады, але теперь вы обрали за гетьмана мене, и я безъ вашои во̂йсковои порады нѣчого не чинитиму. Оповѣщаю жь теперь васъ: приславъ до насъ король Шведскій, припрошувати насъ до спо̂лки („Николка“ перебрехавъ, що въ „по̂дданьство“, у листѣ жь Бутурлина просто спо̂лка, а не по̂дданьство), а царске величество приславъ до насъ грамоту, докоряючи, що мы безъ єго волѣ зъ Ракочіємъ поєдналися; хоче, що бъ Антона Ждановича покарали: „Вы вже, каже, колись зрадили королю Шведскому, зрадили й хану Крымскому, й Ракочію Угорскому, й господареви Волоскому, а теперь и насъ хочете зрадити. Чи довго ще вы хильцѣ справлятимете?“

Гетьманъ хотѣвъ, мабуть, роздмухати незадоволенє, що повстало вже на царя, але у купѣ зъ симъ и себе вылучити, якъ що звѣстка про те до часу прийде до Москвы; черезъ те во̂нъ почавъ радити козакамъ покоритися.

„Якъ що, каже, розъєднаємось съ царскимъ величествомъ, то нѣхто намъ бо̂льше вѣры не нятиме за нашу нестало̂сть,