инши̂; я жь тымъ часомъ упораюсь зъ бунто̂вниками та зрадниками. Вони набрехують на насъ, бунто̂вники, що мы царскому величеству не вѣрни̂, а мы живымъ Богомъ обѣцяємося, небомъ и землею заприсягаємось: що бъ намъ Богъ своєи ласки не показавъ, коли мы коимо, або коити будемо яке лихо! Якъ Бога, такъ и єго, великого царя, тримаємось“.
Ромодановскій во̂дмовивъ, що безъ царскои волѣ за Днѣпро не по̂де. Даремно Выговскій, черезъ три днѣ по̂сля того, зновъ просивъ єго й сповѣщавъ, що вловили Татаръ, котри̂ кажуть, що ханъ съ Поляками ладиться напасти на Украину. Ромодановскій не по̂шовъ на Заднѣпрє. Отъ же клопотавшись перевести Ромодановского за Днѣпро, Выговскій, здається, справдѣ перенявся страхомъ. Єму бажалося розъєднати Ромодановского съ Трубецкимъ й запровадити єго въ такій край, де усяки̂ лихи̂ заходы (коли бъ вони справдѣ почалися були, якъ ходила чутка) спо̂ткали бъ негодованє и перешкоду, та де Ромодановскій не мо̂гъ бы стати противъ ласки тубольцѣвъ.
Пото̂мъ Выговскій выправивъ Юрія Хмельницкого до Кієва вчитись, а самъ вынявъ съ по̂дъ землѣ скарбы (бо̂ля міліона), що закопавъ зъ нимъ Хмельницкій, й почавъ обдѣляти та частувати старшину, значныхъ и простыхъ козако̂въ. Весели̂ бенкеты тяглися ко̂лька тыжнѣвъ безъ перерыву. Выговскій бувъ чоловѣкъ тверезый, але що бъ сподобатись черни, удававъ пяного, поводився зъ простыми козаками по бурлацкому, бувъ дуже ввѣчливый съ по̂дручными, й козаки весело гукали: „Отъ щирый, не гордый козакъ!“
На Литвѣ, за останни̂ часы, розповсюдилось козацтво, такъ якъ се було колись на само̂й Украинѣ; посполити̂ по власно̂й волѣ писалися въ козаки. На Украинѣ урядъ польскій намагався обмежувати ихъ число; на Литвѣ те саме чинили теперь московски̂ воєводы зъ приказу свого уряду. Въ могилєвско̂мъ повѣтѣ писалися въ козаки хлѣбороби. Урядъ имъ заборонивъ, але полковникъ Нечай, що бувъ у Литвѣ за наказного гетьмана, таки писавъ ихъ у реєстры. Московски̂ воєводы зайвыхъ сваво̂льныхъ козако̂въ выключали сами̂, били ихъ кіями, били кнутами и сотнико̂въ зъ осаулами, що бъ ти̂
