кихъ листо̂въ бунты почалися. А якъ мы присягали цареви, тодѣ Пушкаря й не було; все се вчинивъ небо̂жчикъ Богданъ Хмельницкій; та я иншихъ пакто̂въ, кро̂мъ нашихъ, жадныхъ не бачивъ. Не слѣдъ було того починати. Теперь Пушкарь пише, буцѣмъ єму позволено взяти на чотыри роки на кожного козака по десять талярѣвъ на ро̂къ, а на сотнико̂въ бо̂льше; нѣ-бы-то мы собѣ взяли шѣстьдесять тысячь талярѣвъ, а того зовсѣмъ не було. Не вперше до него таки̂ листы посилають, та Пушкарь на нихъ зовсѣмъ не вважає“.
„Се вже останній разъ, мовивъ Скуратовъ; почекай, пане гетьмане, що зробить Пушкарь. Якъ не вчинить во̂нъ теперь по царскому листу, то самовольство се такъ єму не минеться во̂дъ царского величества, а я зо̂стануся та буду чекати“.
„Ты, стольнику, мовивъ гетьманъ, приѣхавъ по̂дглядати, а по̂дглядати тутъ нема чого, усе явно; звѣстокъ про ворога нема; я йду на Пушкаря й угамую єго огнемъ та мечемъ. Куды бъ во̂нъ не втѣкъ, то я єго знайду й досягну; хочь бы во̂нъ утѣкь и въ царски̂ города, то я й туды по̂ду, й хто за него стане, тому самому во̂дъ мене перепаде, а царского наказу довго чекати. Я Пушкареви не виненъ; не я почавъ: во̂нъ злигався зъ самовольцями та й прийшовъ до Чигирина-До̂бровы. Я зъ нимъ хочу битися не за гетьманьство, а за своє житє: Чекаю рады; я булаву покину, а самъ по̂ду до Волохо̂въ, до Сербо̂въ або до Молдаванъ, менѣ скро̂зь ради̂ будуть. Великій государь до насъ колись показувавъ ласку, а теперь до̂ймає вѣры злодѣямъ, що государеви не служили, на степу людей царскихъ забивали, казну царску грабували, отъ до тыхъ царь ласкавый, витає ихъ по̂сланцѣвъ, грошей та соболѣвъ имъ дає, а сихъ бунтовнико̂въ треба бъ прислати до во̂йска запорозкого“.
Выговскій зъ досадою розлучився съ царскимъ по̂сланцемъ; вельми єму було прикро, що той прилюдно оповѣщавъ, що приѣхавъ доглядати за нимъ. Того жь таки дня спо̂ткався съ посланцемъ Выговскій Само̂йло и такъ єму мовивъ :
„У во̂йску запорозкому велике зневѣрє: думка, що царь потурає Пушкареви; самъ Пушкарь доводить до того, що бъ по всему во̂йску були царски̂ воєводы; репетують вони, що доти не вгамуються, поки воєводо̂въ не пришлють. А за королѣвъ польскихъ було подо̂бне: настановили полковнико̂въ съ Поляко̂въ
