казали намъ, що сами̂ чули листъ царскій до Ромодановского, загадано й гетьмана й старшину, всѣхъ половити й забити.
„Що се, Бога бо̂йтеся!… вы выгадуєте таку нѣсенѣтницю на єго царске величество; аджежь великій государь приславъ мене до васъ зъ своєю ласкою? Яшка Барабашь бреше, выгадує зъ досады, що бъ чимъ небудь гетьмана во̂дъ ласки царскои во̂длучити; и простый чоловѣкъ розмѣркує, що добре може казати злочинець и зрадникъ, на смерть засудженый? Нема менѣ на що й бачити Барабаша: съ такимъ злочинцемъ менѣ й розмовляти не годиться“.
Пото̂мъ Немиричь запросивъ посла до гетьмана на обѣдъ.
Увесь часъ, якъ обѣдали, Барабашь стоявъ коло самого намету, прикутый до гарматы.
„Що дѣється въ Бѣлгородѣ? пытавъ єго Выговскій, бенкетуючи зъ го̂стьми: чи багато во̂йсковыхъ людей у Бѣлгородѣ?“
„Багато людей“, во̂дказувавъ Барабашь.
„Се Барабашь до сварки приводить, завваживъ дякъ: у Бѣлгородѣ людей не багато“.
Гетьманъ пивъ чарку царску. Пили гостѣ. Барабашь стоявъ на наругу передъ го̂стьми въ злополучному видѣ.
Дня 5. вересня зновъ покликали дяка до гетьмана:
„Кажешь ты, гетьмане, мовивъ дякъ, що царского величества воєвода Ромодановскій и во̂йскови̂ люде, якъ пробували въ во̂йску запорозкому, козакамъ и хлопамъ чинили кривды и насильства, и шкоды; а менѣ довелося бачити тво̂й листъ до Богдана Матвѣєвича Хитрово: ты прохавъ єго бити чоломъ государеви, що бъ єго царске величество загадавъ Ромодановскому зъ во̂йсковыми людьми, выходити зъ украиньскихъ мѣстъ то̂лько черезъ те, що самовольство у васъ ускромилося, й турбувати во̂йска нема чого. Тамъ ты не писавъ про насильства та шкоды, а теперь говоришь не по правдѣ, буцѣмъ тобѣ роблять вони насильства та кривды! Складати пеню та выгадувати неправду во̂дъ Бога грѣхъ, и во̂дъ людей соромъ!“
Гетьманъ проти сего сказавъ:
„Якъ писавъ я до Богдана Матвѣєвича Хитрово, то ще тодѣ гараздъ не знавъ про ти̂ нестерпими̂ кривды, яки̂ робило во̂йско; а якъ довѣдався про всѣ насильства та хижо̂сть, та шкоды, та душегубство, тодѣ я, пораявшись зъ старшиною,
