фізму. Скрізь панувала оспалість, пасивність, інерція. Демократичні правителі Анґлії вірили, що в наш динамічний вік вони зможуть і надалі спокійно панувати над світом, навіть не маючи сталої армії! Самий факт, що маючи до диспозиції пів мільярда населення імперії, анґлійська демократія спромоглася вислати на поля Фляндрії тільки десять нужденних дивізій, або, що посідаючи величезний відсоток світового запасу сировини й золота, диспонуючи високо розвиненою індустрією, — вона не мала що протиставити німецькій авіяції — говорять про неї вичерпуючо! Нездарності й безсиллю демократії в унутрішній політиці, товаришила її кволість і короткозорість в міжнародній. Так забривши в сліпий кут, опинилася вона перед закутою в сталь і залізо Німеччиною — сама здезорґанізована й непідготовлена до війни.
В цьому знову знаходить собі підтвердження той факт, що демократія може існувати, коли навколо неї все спокійно й безжурно. Але досить сильнішого подуву вітрів, як вона одразу йде в розтіч і шукає захисту у тих, хто в нормальні часи не має з нею нічого спільного. Так було в Росії, де демократична »керенщина«, викликавши злих духів революції — кинулася за рятунком до ґен. Корнілова (якого тут же у паніці сама й зрадила). Це саме, дійшовши до краю безголовя, зробила німецька »веймарська« демократія. Так поступила й французька демократія. Опинившися перед чорним проваллям катастрофи, забріхана й занархізована в кінець — вона перекинула тягар історичної відповідальности на рамена Петена, Вейґана й
