і зник у вечірніх сутінках в напрямі до Порт-Саїду. Спереду вирисовувались обриси нового пароплаву, й „Літке“ стояв на місці, чекаючи на нього.
На соші з'явилось невеличке, двомісне авто. Воно зупинилось, порівнявшись із нами. Чоловік і жінка, що були в машині, повернули голови до нас і, очевидно, з цікавістю розглядали „Літке“. Лоцман із містка гукнув щось до них. По короткій розмові з лоцманом, діставши, очевидно, всі потрібні відомості, авто покотилося далі.
Ми сиділи на спардеку, на бухтах линви та кодольній скрині, вбирали в свої легені прохолоджене вечірнє повітря й розмовляли про те, чи можна втекти на берег. Один фантастичний плян змінювався другим. Але були й цілком реальні.
— Нехай тільки смеркне. Скільки тут… Найбільше — хвилина найтихішої, повільної плавби.
— І що ж ти там робитимеш?
— Та хоч єгипетською травою попасусь і зо-два листки з пальми принесу.
— А може з поліцаєм познайомишся?
