стий, низенький поліцай у фесці перераховує людей. Він мурмоче щось незрозуміле для нас, рукою відлічує по два, доходить до краю шереги, робить ґримасу на обличчі, підбираючи зморшки чола догори, й знову починає перераховувати. Не вистачає. Перераховує втретє. Слідом за ним іде старпом і теж рахує. Ні, одного таки не вистачає.
— Хлопці, кого нема?
Мовчанка. Кожен намагається пригадати когось, що його не бачить. Пригадують то одного, то другого. Здається, такого ось нема, але на перевірку виходить, що паровичник став з другого флянку серед матросів або матрос серед паровичників.
Нарешті лічить сам капітан. Вісімдесят шість. Троє на вахті. Виходить вісімдесят дев'ять, а мусить бути дев'яносто. Поліцаї підозріло зиркають один на одного; наш комсклад схвильований, тривожний струм пробіг по команді. Костянтин Олександрович невдоволено бере в руки журнал із списком команди й починає викликати за списком одного по одному.
Перший, він і капітан — є. Другий — є.
