Третій — є… і пішло. Один по одному обзивались матроси й паровичники, проходячи повз поліцаїв.
Пройшло десять, двадцять, тридцять… а відсутнього за списком не знаходили. П'ятдесят, шістдесят, вісімдесят. Що таке? Поки всі є. А кого ж не вистачає? Чи може, лічучи, помилились?
Капітан прочитав останнє прізвище.
— Єсть! — і останній паровичник пройшов повз капітана й групи червоних фесок.
Що за чорт?…
У Олександра Олександровича, що стояв поруч капітана, від здивування очі мало не полізли на лоба.
Але капітан перегорнув іще сторінку й знайшов останнє прізвище за списком.
— Паровичник 1-ої кляси Міхняев є?
Мовчанка. Справді, Міхняєва не було. Це — молодий паровичник, комсомолець, що його взяв „Літке“ останнього дня, як ішов із Севастополя. Нічим він особливим досі не відрізнявся, і тепер підчас перевірки ніхто про нього навіть не згадав, поки за списком не дійшли до його прізвища.
