Сторінка:Микола Трублаїні. До Арктики через тропіки. 1931.pdf/154

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Люди в шлюпці кричали про щось, нам незрозуміле.

Умить їх пронесло повз нас, крик і зойки залишились за кормою.

Але враз спереду знову мигнув вогник, і звідти почулися нові вигуки.

Знову команда:

— Ліворуч стерно.

Але тепер новий вітрильник, очевидно, хотів обминути нас з лівого борту.

Вахтовий не розгубився: команда — „Праворуч стерно“, й ми щасливо розминулися з новою шлюпкою на віддалі 100 футів. З цієї шлюпки теж щось кричали, й в тому крику гук перемішувався з зойком.

За хвилину на містку був капітан. Усе судно сполошилось. Внизу почалась дискусія: звідки шлюпка? Але зважаючи на те, що до найближчого берега було не далі, як сто миль, а погожий вітер швидко гнав вітрильники в напрямі берега, й тому, що останніми днями нічого не було чути про шторм, а головно, що з шлюпок не махали вогнем — гасло про допомогу — капітан вирішив не зупиняти пароплава.