що спали на палубі та містку, почали втікати на спардек. Я пересунувся під стелю, що між стерновою будкою та плянширом. Нас було троє чи четверо. Дощ мочив ноги, але ми міцно поснули, на те не зважаючи. Коле це враз прокинувся. Хтось зривав із мене ковдру. Рвучкий вітер змушив нас тікати з містка. Скляниці пробили дві години. Судно тремтіло від поривів вітру.
Усю палубну команду викликано на аврал. Треба було швидко здіймати ташу, бо кожної хвилини вітер міг її позривати й однести в море. Без шапки, майже роздягнений, я був на спардеку. Хтось лаючись однайтовлював та різав кінці, а ревізор в одних трусах і водолаз згортали ташу. Довелося лізти нагору до труби, щоб там однайтовлювати пов'язані якимись неймовірними вузлами кінці. Нагорі нас було двоє: Сєня та я. У темряві абсолютно нічого не було видно, й ми кожну хвилину ризикували, що коли нас ни знесе вітром, провалимось до паровичні або покалічимось, зачепившись за якийсь цвях чи крюк. Та все обійшлось гаразд. Правда, з лівого борту кінці позамотувались у ташу,
