Ліворуч залишається головний док, ген оддалік під тим берегом сонний гідроплян на поплавках, ближче маленьке військове судно. За допомогою напівголих малайців причалюємо до бочки.
Парт-Сабанг. 103 білих і кілька тисяч малайців — оце й вся його людність. Місто визирає з пальмового лісу. Звідси здається, що це зовсім не місто, а звичайнісінький лісовий хутір, принаймні з сотнею дерев до кожну будівлю.
За півгодини „Літке“ причалює до пристані вугільних складів; двадцять сім складів простяглося вздовж берега. Справедливість вимагає звати їх не складами, а просто повітками, що під ними зсипано вугілля. Вантажники-малайці та китайці з великими кошиками на спині топчуться до пароплава. У цих кошиках носять вугілля. Техніка невисока для такої великої вугільної станції, як Сабанг.
Біля „Літке“ троє вартових малайців-поліцаїв у брилях із широкими крисами та кривими коротенькими шаблюками. Старший над ними голяндець з однією нашивкою.
