цай. Після довгої, знову таки незрозумілої розмови, йому дозволили купити кілька листівок з краєвидами Сабангу й „етапним“ порядком, передаючи з рук на руки, приставили на судно.
Ще одному паровичникові з кошиком, позиченим у малайця, на спині, пощастило пробратися до міста. Решту завернули, в тому числі й мене, коли я вже був за рогом повітки.
У Сабангу вперше ми поласували кокосовими горіхами, завбільшки з кавун, з твердими як камінь „кісточками“. Розмір такої „кісточки“ дорівнює середній на розмір тикві. У тій кісточці шклянка молока й грамів сто смачної лушпини. Ми взяли цих горіхів на дорогу сотні дві чи три. До них — свіжих ананасів та зеленкуватих бананів, щоб вони достигли в дорозі на пароплаві.
Малайці почастували нас бетелем, і, заплювавши кров'яними плювками всі плювачки, ми були раді залишити Сабанг. Ця радість після Стамбулу була постійна для нас у кожному порті.
Вщерть набитий вугіллям накрижник чекав лише на телеграми з Лондону та Москви.