безпекою. Отож, для нас і приїхав лоцман, що мусив провести нас до гавані. Власне, справа розшифровувалась просто, — за те, що лоцмани супроводять судно, треба платити певну суму грошей.
Після лікаря, що нашвидку оглядав команду, ми перейшли в розпорядження поліції. Нас перераховували, урядовці портової управи переглянули наші документи, й ми дістали радісну звістку, що нас пустять на берег. Про це нам сказав маленький японець, урядовець поліції, що єдиний на ввесь порт Келунг знав російську мову. Він одрекомендував себе „Іваном Федоровичем“, запропонував свої послуги й обіцяв за півгодини всім нам видати перепустки. Справді, за півгодини ми були на березі, в одній із кімнат великого будинку… поліційної управи. „Іван Федорович“ диктував якомусь писарчукові наші прізвища, які той писав на перепустках, а потім зібрав усіх нас до гурту й сказав коротеньку промову. Зміст промови був приблизно такий:
— Панове, ми знаємо, що ви понад 40 день були в морі, вас не пускали на жодний
