— „Хахли“ — казав Стєхов.
Павелко, справді, селянин з Полтавщини, що двадцять два роки тому перебрався з Прилук чи Ромна на Зелений Клин і, замість господарювати над Амуром чи Уссурі, подався в море — плавати з Владівостоку до Гонконгу, та від Шанхаю до Кобе. Він досі не пориває зв'язків з Україною: листується, виписав небожа звідти й якось доводив, що на Україні тепер говорять „настоящим запорожським язиком“.
Шелемеха, колишній батрак з Київщини, уже років із двадцять п'ять товчеться по світових портах і лише незадовго до вступу на „Літке“ повернувся з Сан-Франціско, звідки пригнав нового пароплава. Кожен рік він збирається поїхати до свого рідного містечка на Київщині, та ніяк не може зібратись. Тепер дожидається рейсу з Владівостоку до Одеси, щоб звідти зазирнути на старі місця.
Матрос Шейко — це з тих, що читали „Кобзаря“, і на вечорах самодіяльности він деклямує українські вірші та байки. Цікавиться новими українськими книжками й