Рінтетегін одягнений у хутрові штани — канахтен, сорочку із шкіри нерпи — утишку. На ногах у нього міцні й зручні плекети з оленячої шкіри. Як майже всі чукчі, він не носить шапки, і його густий чуб, що розвіюється на всі боки, прекрасно замінює йому хутряну шапку — келі.
Рінтетегін раз-у-раз вибігає вперед мене, визираючи різних пташок, що заповнюють усі прогалини, рівчаки та ковбані тундрової води. З надзвичайною спритністю він підкрадається до них і з дивною влучністю шпурляє камінцями. Коли птах зривається із свого місця з запізненням лише на якусь долю секунди, на те саме місце падає камінь Рінтетегіна.
Залюбки я дивився, як цей хлопчина, ввесь напружений мисливськими інстинктами, підбирався до своєї жертви. Він на хвилину завмирав у кам'яній непорушності, його нога безгучно впиралась у кочку й, ледве-ледве пригнувшись, він впивався зором у пташку, а вухом ловив найтонший звук. Хвилина-дві — і він вже на тій відстані, ближче якої підійти не можна. Із свистом летить камінь,
