приблизно Рінтетегінового віку, стояв недалеко й з цікавістю позирав на мене. Рінтетегін щось гукнув йому й зупинився. Той коротко відповів. Я не зрозумів, про що вони розмовляли, й чекав на наслідки цієї розмови, озираючись навкруги. Внизу простяглася заточина; віддалік ледве-ледве майоріла культбаза; на березі лежала догори дном шкіряна байдарка; біля мене здіймалося шкіряне шатро й собака, що вийшов з-поза нього, підійшов до мене ближче, глянув байдужим шкляним зором, мотнув хвостом і ліг на землю, показавши довгого червоного язика.
Розмову закінчено. Рінтетегін стояв нерухомо й не робив жадних натяків, що робити далі.
— Анкауге? — спитав я його.
Він покірно повернувся й повів мене до яранґи. Вхід був напівзавішений якоюсь шкірою. Переступили поріг, і в ніс ударив тяжкий сморід, що нагадував лій, брудне шмаття й каналізаційну трубу. На моє щастя, ніс мій не дуже вередливий, та до того ці пахощі мені були знайомі ще значно раніше від одягу чукчів, що приїздили на пароплав.
