У напівтемний ярниці сиділа жінка, схилившись над дитиною. Вона злякано озирнулась на нас і щось проговорила хрипким голосом. З-під шкір, що звисали зі стелі серед помешкання й по всіх ознаках запинали ліжко, з'явилась голова роздягненої людини. Голова важко звелась і показала своє брунатне обличчя з виразом болю.
— Анкауге?
— Анкауге, моя — була відповідь.
Рінтетегін щось розповідав, повторюючи ім'я Ніколаєва. Анкауге похитав головою й звернувся до мене.
— Ніколаєв шибко немолька[1].
І продовжував мовчати. Було якось незручно. Треба було розбалакатись, але Анкауге, показавши на розпухле обличчя, сказав:
— Моя боліт, боліт.
І замовк. Потім його голова зникла, й лише я встиг оглянути мішки з нерп'ячої шкіри, налляті якимсь салом, Анкауге висунувся знову й протяг мені старенький зошит. У зошиті хтось олівцем кілька раз одряду написав:
- ↑ Хороший.
