„Анкауге немолька кляур, Анкауге хороший человєк, Анкауге оптима каттекар кляур, Анкауге всьо ровно культбазний человек“.
Мені залишилося лише й собі занотувати в цій адресній книжці кілька слів на похвалу Анкауге. „Анкауге дуже симпатичний хлопець“ — залишив такий підпис і я. Анкауге довго читав, звісно, нічого не розібрав, але залишився надзвичайно задоволений.
Його мучив біль, і він час од часу легенько стогнав.
— А чому Анкауге не піде до лікарні?
— Анкауге шнбко боліть, боліть.
— Треба піти до лікарні, культбази, там Анкауге не буде боліти.
Анкауге дивився на мене почервонілими від сліз та жару очима.
— Папа умер, — несподівано заявив він.
Довго розпитував його, чий батько помер і коли, але він не розумів моїх запитань і лише повторював:
— Папа умер.
Так нічого й не добравши від нього й пообіцявши надіслати йому лікаря, ми а Рінтетегіном повернулися до культбази.
