Омельченко 1926 року плавав на „Ставрополі“, й тепер, стоячи на півбаку й перехилившись через поруччя, він, оточений натовпом людей, все дивувався, що не пізнає цих берегів. Але в той момент, коли накрижник наблизився до довгої коси, що простяглася далеко в море й створювала чудову природню гавань, Омельченко перший закричав:
— Хати, бачиш, хати!
Він вигукнув це по-українському, бо, коли хвилювався, то завжди говорив українською мовою, хоч уже й давно жив на Далекому Сході й другий десяток років плавав по Тихому океані.
Справді, на березі з туману виступали якісь дві маленькі будівлі. Немає сумніву в тім, що ми підійшли до заточини Роджерса, й то — будівлі радянської колоніі. Надзвичайне хвилювання охопило всіх. І власне в кожного постало одно питання: хто нас зустріне, чи живі вони там? Бо хоча ми й мали повідомлення з гідропляна Красінського про те, що на острові все гаразд, але те повідомлення було надто коротке й неясне.
