вниз. Ледве затримуюсь біли снігового тороса й починаю роздивлятися, де я? Лихтар загублено. Навкруги темно, під ногами лід, і я біля тороса. Значить, мене скинуло з гори в заточину.
На щастя, пролетівши відстань у 100 сажнів, я лишився непошкоджений. Плазуючи, з закритими очима, бо дивитись проти вітру неможливо, простую назад, на гору. Щоб видертися додолу, йду праворуч. Чверть години шукань у темряві суцільної полярної ночі (усюди тепер 12 годин дня), чверть години щохвилинних падінь, зривань у сніг од вітру — й я біля будинку. Але тут чекає на мене новий іспит. Дірку, що я її зробив до тамбуру, без сліду заніс сніг. Лопата лишилася в тамбурі. Відчуваю, що втрачаю сили. Дихання щодалі важчає. У вухах дзвенить, в очах вогняні кола, й ціла злива зірок.
Кидаюсь обличчям у сніг, рию руками яму й ховаю голову. Кілька хвилин спокою, і мені легше. Підсуваюся ближче до сніжної стіни, що зросла біля будинку, знову відпочиваю в снігу й починаю руками